Моя історія схожа на історії мільйонів українських жінок, які вимушені були разом з дітьми евакуюватися за кордон через військовий напад Росії на Україну…
Ранок 24 лютого почався не з кави і навіть не з новин, бо о 4.40 я прокинулася від вибухів за вікном і зрозуміла, що Київ бомбардують. Взяла телефон і коли зайшла в телеграм-канал новин, то побачила стоп-кадр відео, під яким було підписано звернення Володимира Путіна… Коротка мить, коли відразу стає зрозуміло – почалася війна. У цю секунду я не відчула розгубленості, не відчула жаху, я розуміла, що треба діяти, і бажано негайно. Ми зібрали всі речі за 40 хвилин, востаннє оглянули на нашу нещодавно куплену квартиру, швидко повантажили речі в машину і поїхали до Рівного – нашого рідного з чоловіком міста, де ми народилися та одружилися, де живе вся наша родина. По дорозі я вголос читала новини і ми розуміли, що це повномасштабне вторгнення, у яке ніхто не вірив – ні ми, ні хтось з наших знайомих, ні експерти чи військові. Тому що це нелогічно, тому що світ цього не подарує, тому що… але як ми переконалися пізніше логіка у цьому випадку не працює. Страху не було, була тільки злість. Дорогою ми переживали, щоб нас не накрило градами, бо були повідомлення, що біля Житомира теж вибухи і з Білорусі їдуть танки.
У Рівному було спокійніше. Мій брат рік тому вийшов на військову пенсію, то ж зараз збирався йти в територіальну оборону. Ми обговорили з ним ситуацію і тут пролунала сирена. Ця постійна тривога добивала. Не знаю як інші можуть до цього звикнути. Це не дає тобі нормально думати, щось робити, ти постійно тривожишся. Я сказала чоловіку, що буду їхати далі у Польщу, бо тут не почуваюся у безпеці. Ми не розуміли куди їхати, де жити…
Наступного ранку я теж прокинулася від вибуху – бомбили аеропорт. О 7.00 ми виїхали на автомобілі у напрямку Володимира-Волинського, там нас підібрала інша машина і ми попрямували на перехід Устилуг, а чоловік поїхав назад записуватися в територіальну оборону.
За 8 км ми стали в чергу. За 16 годин ми проїхали заледве 3 км дороги. Мій син спав у мене на руках, а я боялася поворухнутися, щоб він не прокинувся, хотіла, щоб він поспав якомога довше, бо попереду мало бути найважче. Спати було неможливо, то ж я просто спостерігала за людьми, які йшли пішки до кордону: з маленькими дітьми на руках, у візочках, з клітками домашніх улюбленців, зі старими батьками, яких тримали під руки. А назад йшли чоловіки. Серйозні, задумані, часто вони курили дорогою. На КПП вони прощалися зі своїми дітьми та дружинами, які ставали біженцями, а самі поверталися на війну. Ця дорога назад, якою вони йшли – для мене це дорога мовчання і невимовної туги.
О пів на п’яту я розбудила Захара, і ми пішки пішли на кордон. Дійшли досить швидко – за 2.5 години були на КПП. Українські прикордонники видавалися досить розгубленими, постійно переказували один одному новини, були сумними, пригніченими і стривоженими. Думаю, це була перша реакція на весь той жах, про який повідомляли новини. Коли ми покидали українську сторону якийсь прикордонник, прощаючись сказав: «Повертайся назад чим швидше». У його голосі була надія і побажання. Ми сказали один одному Слава Україні і розійшлися.
Польські прикордонники дуже допомагали. Постійно запитували чи потребуємо допомоги, роздали листівки, де був вебсайт з основною інформацією для біженців. Запитали чи є в нас транспорт. Тих, хто не мав чим дістатися до міста – садили в мікроавтобуси, що везли до пункту для біженців. На кордоні було багато волонтерів, які допомагали з транспортом. Мені допоміг чоловік, який взяв нас і ще одну жінку з двома дітками і відвіз до Варшави. Він роздав дітям цукерки, а нам – свій Wi-Fi, щоб ми могли зв’язатися з рідними в Україні. Рідна мова, і відчуття безпеки трохи покращували настрій і стрес відчувався менше.
Ми приїхали на західний автовокзал у Варшаві. Біля нього було багато автомобілів та автобусів з прапорцями України, усередині вокзалу волонтери роздавали їжу, інші – розселяли людей та просто говорили, де можна отримати будь-яку допомогу. Це дуже тішило після безсонної ночі та усіх цих переживань. Навіть просто обійми та слова підтримки підбадьорювали перед повною невідомістю.
Покидати свій дім – дуже важко. Ми розуміли, що можемо не повернутися. Невідомість лякає. Але це ніщо у порівнянні з відчуттям безпеки своєї дитини. Вчора я зрозуміла ціну побажанню – Мирного вам неба над головою! І подумала як я все-таки люблю свій Київ, такий гарний і такий гордий!
Зоряна Гошовська, PR-менеджер CFA Society Ukraine
