Ми продовжуємо розповідати історії наших колег з України про перші тижні війни. Цього разу це історія про селище Немішаєво, що знаходиться неподалік Бучі у Київській області. Туди у будинок батьків у перший день війни приїхала наша колега Анна Анзіна виконавчий директор CFA Society Ukraine. Як вона пережила двотижневу окупацію росіян та як їй з родиною вдалося вирватися далі у її історії.

Скелею теліпало і трясло, комета завивала, немов від страху, а може, то Земля нажахано кричала…

Отак непорушно, обійнявшись, вони лежали дуже довго. Надворі луною розкочувався гуркіт – то розколювалися скелі і розтріскувалася земля. Час тягнувся невимовно довго, кожен потерпав у душі наодинці зі собою.

• Мамо, – прошепотів Мумі-троль, – уже настав кінець світу?
• Все минулося, – заспокоїла його Мама. – Може, й настав усьому кінець, але це вже позаду…
• Кінець кінцю! – каламбурив Тато, намагаючись усіх розвеселити.

Туве Янссон, 1946 рік, повість «Комета прилітає» 

24 лютого з самого ранку нам подзвонили друзі і сказали, що почалася війна. Ми почали збирати речі, щоб виїхати з Києва. Передзвонили до своїх батьків, обговорили план дій, що будемо робили далі, і поїхали у селище Немішаєво, що за 7 хв їзди на автомобілі від Бучі.

Коли вийшли з під’їзду, були трохи дезорієнтовані і не дуже розуміли куди нам треба їхати, бо вибухало скрізь. Ми не розуміли чи не зустрінемо російські війська і якщо зустрінемо, то що робити у цьому випадку. Катя, наша донька, якій 5,5 років не розуміла, що відбувається, і ми говорили їй до останнього, що з’їздимо до бабусі Олі погратися з собакою. Виявилося – що ми їдемо в пекло.

Ми їхали на двох машинах, і коли проїжджали Гостомель, вона запитала мене чому на дорозі так багато військових і танків. Тоді я їй і сказала, що почалася війна. І вона запитала: «Ми більше ніколи не повернемося додому?» Я досі не знаю відповіді на це питання.

У той же день там почалися сильні обстріли аеропорту Гостомеля. Це було зовсім близько біля нас, якщо вийти у двір будинку – то видно де вибухає і куди прилітає. Було страшно. Але ми трималися. Так само було чути вибухи в селі Іванкове. Але 24-25 ми ще жили у домі і займалися своїми звичними справами та навіть намагалися працювати.

У ніч з 24 на 25 лютого був підірваний міст в Ірпіні на Київ. Таким чином для нас ускладнився шлях на Київ назад. Були жорстокі військові дії. Російські танки достатньо швидко пройшли село Іванків, почали приходити до нас, також почали приїжджати танки зі сторони Бородянки. Хлопці з територіальної оборони сказали нам, що Бородянки більше не існує як селища. Протягом двох днів у нас зникло світло і через добу зникла вода. У цей час ми не знали і не розуміли скільки ще будемо сидіти у підвалах, без світла, води та їжі. Ми могли дивитися на карту і чекати… Десь на третій день стало очевидно, що ми практично відрізані від усіх. На п’ятий день російські війська оселилися у нашому селищі.

Російські військові відразу окопалися у місцевій школі. І ми розуміли, що виходити на вулицю – небезпечно. На захід вибратися було неможливо, мостів на Київ уже не було. Ми опинилися в окупації. Навіть у свій двір треба було виходити дуже обережно, щоб не потрапити під обстріл.

Єдина тема для розмови дорослих – війна. Тому дітям не треба було особливо щось пояснювати, вони все бачили, чули і розуміли. Вони розуміли, що коли почався обстріл, треба бігти у підвал. Коли вони чули вибухи – то прибігали і запитували: «Треба боятися»? Діти вчили один одного як відрізнити танки, як треба ховатися, коли щось летить. Або якщо свистить над тобою, то треба присідати і ручками закривати вушка.

На сьомий день у сусідній будинок прилетів снаряд. У нас вилетіло все скло, порозбивало машини, забори. У сусіда знесло половину будинку. Ми саме спускалися у підвал. Наступний снаряд впав на сусідську ділянку, де утворився котлован прямо на подвір’ї. Осколок потрапив сусідському хлопчику в живіт. Він був інвалідом і його не встигли сховати. На наступний день він помер, адже в селищі не було ніякої медичної допомоги, бо перше, що бомбили росіяни – це були лікарні. Цього хлопчика похоронили прямо у дворі, за межі своєї ділянки виходити було дуже небезпечно. Ми розуміли, що наступний снаряд може влучити в наш будинок.

За 4 дні до виїзду десь 6 чи 7 березня у нас пропав газ. Тоді стало холодно не тільки в підвалі, а й у домі. Стало зрозуміло, що треба вибиратися негайно. Було дуже страшно. Щоб ухвалити рішення вибиратися, ми не спали дві ночі.

З Немішаєва ми змогли вирватися лише 9 березня вранці. Основний ризик полягав у тому, що під час виїзду десь на неконтрольованій території ми могли потрапити під обстріл. Ми не знали кого можна зустріти по дорозі.

Наш знайомий сказав, що буде виїжджати 8 березня. Ця колона вибиралася складно, але вибралася. 9 березня ми бачили, що теж поїхали перші машини, і один з головних бійців з територіальної оборони порекомендував нам їхати негайно. Ми спакували речі протягом 20 хвилин і поїхали. Наші машини стояли у дворі і вони були обстріляні. І ми не розуміли наскільки далеко на них зможемо доїхати. До того моменту ми знали, що офіційні коридори з Ірпіня обстрілюють. Спеціально.

Ми їхали у великій колоні, машин на 60. Нас повели бійці територіальної оборони через поля, по селах, довели нас до Житомирської траси. Коли ми під’їжджали до Житомирської траси і їхати на неконтрольованій території залишалося кілометрів 15, – дорогу перегородив російський танк. Перші п’ять машин, які були у нашій колоні – обстріляли. Усі зупинилися. У полі, де з правої сторони у тебе Макарів, зліва – Білогородка. У той момент, коли ми зупинилися, обстрілювали і Білогородку, і Макарів. Ми стояли на вузькій дорозі, яка веде до траси. Стояло 60 машин з дітьми, собаками, старшими людьми. Так у полі ми простояли три години. Через три години танк поїхав. І ми поїхали теж.

За кілометрів 15 до Макарова був блокпост уже наших військових. Але ці невеличкі 15 км було дуже емоційно складно. Ми бачили дорогу, по якій всього місяць тому поверталися з зимового курорту в Івано-Франківську, де каталися на лижах. Пили смачну каву на заправці, їли, будували плани на наступний відпочинок. Але зараз ми бачили місце, де життя майже закінчилося. Зруйновані будинки, обстріляні або спалені цивільні машини з колись білими прапорами і надписами «Діти». Спалену військову техніку – українську і неукраїнську. Спалені рештки людських тіл обабіч дороги та в машинах. Там не було дороги. Ми їхали фактично по залишках військових дій. Відчуття було, наче танки їхали через приватні будинки. А далі ми проїжджали зону бойових дій, які відбувалися за півгодини до нас. Ми їхали у вузькому коридорі з величезних стовпів вогню по обидва боки від нашої машини.

Але це відволікало Катю. Вогонь захопив її увагу і вона не звертала уваги на рештки людей. Тоді в неї з’явилася своєрідна захисна реакція, яка продовжилася ще тижні два після того, як ми дісталися безпечного місця. Коли ми сиділи у підвалі, я їй читала книгу Туве Янссон про Мумі-тролів «Комета прилітає». І у найстрашніші моменти для неї, коли були дуже сильні вибухи, вона заходила у підвал і відразу просила читати їй. «Мам, читай мені», – повторювала вона і в той момент, коли ми проїжджали по цьому коридору. Усе, що було у цій повісті, дуже нагадувало нашу ситуацію, включно з переховуванням у «печері» (у нашому випадку підвалі) і переходом через мертве море (у нашому випадку – Житомирською трасою). У Туве Янссон дуже яскраві образи. Вона настільки дозволила занурити Катю у фантазійну реальність вигаданих героїв, що донька забувалася. Це дозволило їй не концентруватися на тому, що відбувалося навкруги.

У перші два тижні після приїзду у Львівську область ми ще відходили від стресу. Організм був настільки виснаженим, що постійно хотілося спати. Відчуття того, що ми у безпеці прийшло лише за три тижнів, коли перестали сильно реагувати на повітряну тривогу. Зараз ми і досі не знаємо, коли повернемося додому, але віримо, що кінець кінця вже скоро…